Вшановуємо Кобзаря
Світало. Ледь-ледь загорявся новий день. А в бідній українській хаті, проте чистій і гарно побіленій, скоїлася вранішня метушня. Та раптом тишу пронизав дзвінкий дитячий крик. Баба-повитуха прийняла від жінки-породіллі нове життя – хлопчика. У той час ніхто і не думав про долю дитини. Але сонце, яке з’явилося з-за обрію, пророчило йому яскраву та болем обпечену долю. Лише Господь, наділивши талантом художника та поета, міцно пов’язав його життя з долею України.
Назвали хлопчика Тарас. Та ось минає 211 літ від тієї події, що сталася вдосвіта в кріпацькій українській хаті 9 березня 1814 року. У свої 47 був схожий на діда. Але були часи, коли він, Шевченко, молодий, завзятий, гарний, добре одягнутий, покорив не одне жіноче серце. Він, котрий закохав у себе не одну красуню. Хотів мати сім’ю – та не судилося. Хотів жити в Україні – та не склалося.
Шевченко… Українець. Кобзар. Пророк. Так-так, саме Пророк. Бо як актуально звучать його рядки:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
Із цими словами боровся за правду український народ на Майдані. Із цими словами ще зовсім юні ішли на барикади проти ворожої сили.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І не вмре душа української нації, якщо ми з вами будемо шанувати нашу мову, нашу пісню, нашого Шевченка. І лише тоді будемо почувати себе вільними.
І сьогодні, у цей тривожний час надважкої війни проти російського агресора, кожен має молитися словами Кобзаря:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.